Сообщить об ошибке!

Регистрация нового пользователя!

Логин:

Пароль:

Повторите пароль:

Електронный ящик:

Вход в систему!

Введите свой логин:

Пароль:


тел.: +38(067) 804-79-62
e-mail: bokov.net.ua@i.ua
в базе: 78108 работ(а,ы)
Видео инструкция по использованию сервиса продажи работ. ЖМИ!
Микола Скрипник – трагічна фігура української історії (реферат)
реферат‚  8 стр.
Просмотров: 76 | Скачиваний: 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

"Микола Скрипник – трагічна фігура української історії'

 

 


ПЛАН

1.     Вступ

2.     Молоді роки Миколи Скрипника

3.     Микола Скрипник – керівник уряду УРСР

4.     Ганебні репресії проти Миколи Скрипника. Посмертна реабілітація.

 


1.     Вступ

Україна багата визначними особистостями.

Один з яскравих представників початку 20 сторіччя – Микола Скрипник.

Людина трагічної долі – з 1900 року став учасником революційного руху, керував урядом УРСР з березня – по квітень 1918 р. У 1933 році зазнав нищівної критики та не витримавши звинувачень, заподіяв собі смерть.

        Нині  інтерес  до  імені  й  діяльності М. Скрипника неухильно зростає. Збільшується кількість публікацій, проводяться наукові зібрання, що ставлять за мету знайти оптимальні оцінки досить непростим, значною мірою суперечливим поглядам і нерідко складним драматичним вчинкам та діям неординарної особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

2. Молоді роки Миколи Скрипника

Народився 25 січня 1872 р., в с. Ясинувате Бахмутського повіту Катеринославської губернії, нині м. Ясинувата Донецької області, в сім'ї залізничного службовця. Початкову освіту здобув у Барвінківській двокласній сільській школі, а далі – в Ізюмському реальному училищі в Харківській губернії та реальному училищі в м. Курськ (нині РФ). Багато займався політичною самоосвітою, вивчав марксистську літературу. Від 1897 р. вважав себе свідомим членом соціал-демократичної партії.

У 1900 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, де цілком поринув у революційний рух. Активний учасник марксистського гуртка, член Петербурзької соціал-демократичної групи «Рабочее знамя». «Бойове хрещення» дістав у березні 1901 р. під час політичної демонстрації протесту проти віддавання в солдати за непокору владі студентів Київського університету. Тоді вперше заарештовано і вислано до м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ). За цим слідували один за одним нові покарання і ув'язнення. Всього заарештовувано 15 разів, 7 разів перебував на засланні. Загалом був засуджений на строк 34 роки і один раз   – до страти, 6 разів «звільнявся» втечами.

Глассон, Петербуржець, Валер'ян, Г. Єрмолаєв, Щур, Щенський – такий далеко не повний перелік псевдонімів, якими користувався М. Скрипник, ведучи революційну роботу в містах Петербург, Катеринослав, Царицин (нині Волгоград), Саратов (обидва нині РФ), Одеса, Рига (нині Латвія) та багатьох інших. Був учасником легальних всеросійських з'їздів: кооперативних підприємств (1908 р.), фабрично-заводських лікарів і представників промисловості (1909 р.). Активною була його участь у багатьох партійних виданнях, починаючи від «Искры». У 1913 р. редагував більшовицький легальний журнал «Вопросы страхования», у 1914 р. входив до складу редколегії газети «Правда».

Повернувшись після Лютневої революції 1917 р. з Моршанська Тамбовської губ., місця чергового заслання, до Петрограда, обирається секретарем Центральної ради фабрично-заводських комітетів. Під час жовтневого збройного повстання – член Військово-революційного комітету при Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів.


3. Микола Скрипник – керівник уряду УРСР

Від грудня 1917 р. життя й діяльність М. Скрипника пов'язані з Україною, куди він прибув за розпорядженням В. Леніна. Певний час він вагався, не зважуючись взяти на себе відповідальну роль у подіях на Батьківщині, від якої був відірваний протягом 12 років. Невпевненість породжували і слабке знання української проблеми, заплутаність, суперечливість процесів в Україні, де виник гострий конфлікт між силами соціальної й національної революцій, дедалі загострювалося протистояння між  РНК Росії і УЦР.

В автобіографії М. Скрипник так описав приїзд і початковий період роботи в Україні: «Перший Всеукраїнський з'їзд Рад викликав мене на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Провів I Всеукраїнську конференцію селянських депутатів у січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад в Полтаві обрала мене на голову Робітничо-селянського уряду України та народним секретарем закордонних справ, це затвердив і II Всеукраїнський з'їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі (нині Ростовської  обл., РФ– Ред.) в квітні 1918 р. мене обрали до повстанського Народного секретаріату, а на партійній нараді там також обрано на члена й секретаря Організаційного бюро по скликанню I з'їзду КП(б)У, що обрав мене кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918 р. я увійшов до ЦК. Того ж таки 1918 р. ЦК направив мене для роботи у ВЧК, де я був членом колегії та завідуючим відділом по боротьбі з контрреволюцією. В січні (1919 р.) знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УСРР народним комісаром державного контролю». Перебуваючи на посадах народного секретаря, М. Скрипник виділявся з-поміж інших тим, що до будь-якого питання підходив із загальнонаціональних інтересів. Зокрема, він, практично наодинці, боровся проти виділення під будь-якими приводами із складу України Донецько-Криворізької області і створення на її базі Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Коли у зв'язку з невдачами у боротьбі проти австро-німецьких військ у радянському уряді України виникла криза, М. Скрипника 4 березня 1918 р. призначили головою Народного секретаріату.

Як більшовик М. Скрипник підтримував позицію В. Леніна на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Водночас як голова українського радянського уряду намагався організувати відсіч навалі австро-німецьких окупантів. Принципово визначитись у непростій ситуації належало II Всеукраїнському з'їзду рад, скликання якого стало найважливішим завданням більшовицько-радянського активу. М. Скрипник виголосив на з'їзді (17–19 березня 1918 р.) головні доповіді – про поточний та політичний момент.

Більшовики не мали переваги на з'їзді: на початку вони складали другу за чисельністю фракцію – 401 делегат проти 414 лівих есерів. Однак, спираючись на ліві елементи з інших партій (ліві українські соціал-демократи, максималісти), вони домоглись проведення своїх рішень. Більшість делегатів Всеукраїнського з'їзду після впертої боротьби підтримали курс VII з'їзду РКП(б) на мирний перепочинок і погодились з Брестським миром. Зважаючи на умови останнього, які розривали зв'язок України з Росією, з'їзд оголосив Україну незалежною радянською республікою і заявив, що, по суті, взаємини республік залишаються попередніми.

Для інформації про рішення з'їзду, а також для досягнення домовленості про форму взаємостосунків між РСФРР і радянською Україною, наприкінці березня було ухвалено направити до Москви надзвичайне повноважне посольство ЦВК рад України і Народного секретаріату. У спеціальному мандаті значилося: «Іменем Української робітничо-селянської Республіки. Робітничо-Селянський уряд України – Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів та Народний Секретаріат Української Народної Республіки уповноважує Надзвичайне Повноважне Посольство декларувати самостійність Української Совітської Федеративної Республіки перед Урядом Російської Совітської Федеративної Республіки і вести переговори з Радою Народних Комісарів відносно заключення договору між обома Совітськими Федераціями – Російською та Українською».

Надзвичайне повноважне посольство очолив голова Народного секретаріату і народний секретар закордонних справ М. Скрипник.

У Москві М. Скрипник відразу підготував статтю «Новий стан революції на Україні», в якій зробив спробу дати повнішу й точнішу інформацію про події в республіці, які часто висвітлювалися хибно російською пресою. У статті йшлося про розстановку сил, настрої мас, ставлення до Брестського миру, взаємини з лівими есерами, перспективи революційної боротьби. Спеціально виділявся розділ «Мета приїзду до Москви», у якому говорилося: «Нас послав Центральний Виконавчий Комітет українських Рад і Народний Секретаріат, щоб офіційно заявити перед Радою Народних Комісарів і Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом про проголошення другим Всеукраїнським з'їздом Рад незалежності України. Далі, ми приїхали як посольство від незалежної держави, щоб заявити, що наше ставлення до Російської Федерації буде цілком приятельським.

Ми добре розуміємо, що в даний момент Радянська влада Росії не може нам прийти на допомогу, але ми сподіваємося на свої власні сили, що зростають з кожним днем...».

Після виступу М. Скрипника на засіданні ВЦВК РСФРР 1 квітня та оголошення декларації повноважного посольства Радянської України на засіданні РНК 3 квітня уряд Росії ухвалив резолюцію, в якій висловив своє «співчуття героїчній боротьбі трудящих і експлуатованих мас України».

М. Скрипник вважав розрив федеративних зв'язків між радянською УНР і РСФРР суто формальним, а об'єднання обох республік непорушним. Однак тоді ж виникло ускладнення у стосунках між керівництвом радянських утворень. У відповідь на зневажливо-грубу вимогу наркома у справах національностей РСФРР Й. Сталіна до українців кинути «гратись в уряд і республіку», а українському радянському центру залишити Таганрог, М. Скрипник оперативно підготував спеціальну заяву, в якій містився протест проти висловлювань одного з ключових діячів РКП(б) і РСФРР. Неприємний епізод, можливо, наклав свій відбиток і на подальші особисті стосунки Й.Сталіна зі М.Скрипником, які часом набували досить критичного забарвлення.

Народному секретаріату України, його голові довелося працювати в екстремальних умовах воєнного часу, нестримного процесу втрати території радянської України в міру її окупації іноземними військами (менше як за три місяці уряд змінив п'ять місць перебування – Харків – Київ – Полтава – Катеринослав – Таганрог). З різних обставин статус України як національно-державного утворення не усталився, постійно змінювався, нерідко втілював у собі в різних комбінаціях принципові підходи до розв'язання національної проблеми з чинниками тимчасової дії, елементами політичного, дипломатичного характеру, зокрема –  умовами Брестського миру. Таке поєднання часом було досить суперечливим. Постійна причетність М. Скрипника до пошуків розв'язання проблем національно-державного будівництва, відносин з іншими державними утвореннями виробили в ньому своєрідну методу, якій він не зраджував і в подальшому, намагаючись іноді штучно поєднувати суперечливі елементи. Це часом призводило до виникнення нових ускладнень, коштувало й самому М. Скрипнику нелегких моральних переживань та втрат. Головне ж – не служило базою обґрунтованої, вивіреної лінії державного будівництва.

Так, історично невиправданим виявилось рішення Таганрозької сесії ЦВК рад України 18 квітня 1918 р. про створення замість Центрального виконавчого комітету і Народного секретаріату Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів («Повстанської дев'ятки») на чолі з А. Бубновим (членом бюро був і М. Скрипник), а також ухвали I з'їзду КП(б)У про розформування Народного секретаріату України.

На весну 1918 р. великої актуальності набув процес об'єднання більшовицьких організацій у всеукраїнському масштабі, утворення партійного центру. М. Скрипник взяв на себе у цій справі одну з визначальних ролей. Він не пристав ні на платформу прихильників «лівих» поглядів, які відстоювали форсування повстання проти окупантів і створення з цією метою окремої Компартії України, ні на позицію прибічників правих поглядів, які виходили з того, що без допомоги з боку Росії повстання є безперспективним, внутрішніх потенцій для нього недостатньо, а Компартія України має обов'язково бути складовою частиною РКП(б).

На Таганрозькій партійній нараді (19–20 квітня 1918 р.) М. Скрипник запропонував резолюцію, яка відкидала і «меншовицько-угодовські» пропозиції виразників правих поглядів, і «есерівський чистий інсуррекціонізм» виразників «лівих» поглядів. Учасники наради більшістю погодились з ним і визнали за необхідне організувати партизансько-повстанську боротьбу в тилу німецько-австрійських військ, визначили курс на підготовку повстання проти окупантів та їх посібників, підкреслили «залежність успіху цього повстання від збереження і зміцнення Радянської влади в Російській Федерації і від дальшого розвитку світової соціалістичної революції».

Проекту резолюції (автор Е. Квірінг): «Створити автономну партію з своїм Центральним Комітетом і з своїми з'їздами, але підпорядковану спільному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії» М. Скрипник протиставив свій: «Створити самостійну комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди і зв'язану з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)».

Учасники наради більшістю голосів знову підтримали М. Скрипника. Серед тих, хто голосував за запропоновану ним резолюцію, були й однодумці Г. Пятакова та Г. Лапчинського   «ліві комуністи», прибічники утворення окремої комуністичної партії на Україні. Їх розрахунок був простим – організаційно відірвана від РКП(б) КП(б)У стане знаряддям для зриву Брестського миру. Для підготовки з'їзду більшовицьких організацій України було призначено організаційне бюро, до якого ввійшли А. Бубнов, Я. Гамарник, В. Затонський, С. Косіор, І. Крейсберг та ін. Очолив оргбюро (став його секретарем) М. Скрипник. З його ж пропозиції було ухвалено назвати майбутню республіканську партійну організацію Комуністичною партією (більшовиків) України. Нарада не прийняла пропозиції полтавської групи більшовиків і «лівих» українських соціал-демократів назвати партію «Українською Комуністичною партією», оскільки це б суперечило її інтернаціональному характерові, а також відхилила запропоновану Е.Квірінгом назву партії «РКП(б) на Україні».

Однак на I з'їзді КП(б)У (5–12 липня 1918 р., Москва) М. Скрипник не зміг зміцнити своїх позицій. Запропоновані ним проекти резолюцій, зокрема, принципово важлива – про поточний момент, були заблоковані. Як і на Таганрозькій нараді, він запропонував з'їзду редакцію документа про утворення окремої, організаційно самостійної Компартії України. Однак у процесі дискусії з'ясувалося, що її автор не має аргументованої, чітко вибудованої логічної схеми. М.Скрипник після обговорення проектів резолюцій зняв свій варіант. Було прийнято пропозицію Е.Квірінга про утворення КП(б)У на правах обласної організації РКП(б).

Судячи з усього, зняття власної резолюції з голосування, схвалення іншої резолюції М. Скрипник не сприйняв як власну поразку. Перевагу, як і завжди, взяло уявлення про революційну доцільність, про найефективнішу форму життєдіяльності партійного організму.

Комуністичну партію України М. Скрипник завжди вважав своїм дітищем. Щоправда, доля склалася так, що йому ніколи не довелося очолювати КП(б)У, хоч, здавалось, підстав для цього у нього було не менше, ніж у інших, а відповідні плани час від часу виникали. Досить поширена думка, що це пов'язано з помилковою позицією М. Скрипника у питанні про утворення партії на I з'їзді КП(б)У, яку, начебто, йому не могли вибачити ні В.Ленін, ні ЦК РКП(б), ні партійний актив України.

Однак переконливими і логічними такі міркування визнати не можна. Першими секретарями ЦК КП(б)У обирали Г. Пятакова, Е. Квірінга, С. Косіора, які з багатьох принципових питань того нелегкого часу нерідко дотримувались, як офіційно оцінювалось у відповідних документах, хибних поглядів.

Очевидно, більшу роль грали інші мотиви. М. Скрипник, як правило, не примикав до жодної з течій, що тоді сформувалися і виявляли себе нерідко з полярних позицій. Він ніколи не прагнув до фракційності, до згуртування навколо себе якоїсь групи людей, завжди хотів бути вище за таку поведінку, сподівався, що принципово відстоює загальнопартійний інтерес. І поки точилася боротьба між представниками «лівих» і правих, він, природно, не міг реально претендувати на першу роль у партії, за яку йшло нерідко відчайдушне суперництво.

У січні 1919 р. М. Скрипник знову в уряді України – стає народним комісаром контролю і Верховної соціалістичної інспекції 11, сприяє налагодженню функціонування радянського апарату республіки. З наступом білогвардійської армії А. Денікіна він перебував на фронтах: начальник політвідділу Гомельського укріпленого району, начальник особливого відділу Південно-Східного (Кавказького) фронту.

Вернувшись після розгрому денікінщини на посаду народного комісара робітничо-селянської інспекції (травень 1920 р.), М. Скрипник в липні водночас стає керівником повноважного представництва Наркомату робітничо-селянської інспекції РСФРР в Україні. Він доклав енергійних зусиль, спрямованих на підвищення ефективності діяльності органів державної влади. Внесок М. Скрипника в радянське будівництво був настільки вагомий, що вже в липні 1921 р. його призначили на одну з ключових урядових посад – наркома внутрішніх справ 13, де тоді зосереджувалось керівництво левовою часткою процесів всього державного будівництва: від проведення виборчих кампаній різних рівнів, скликання всеукраїнських, губернських та інших з'їздів рад до вироблення регламентаційних документів щодо діяльності різних державних інституцій, місцевих органів влади. Виконувались, звісно, й традиційні для відомства функції щодо охорони громадського порядку та ще в складний повоєнний час. Окрім того, нарком внутрішніх справ очолював Всеукраїнську комісію з історії Жовтневої революції і КП(б)У (Істпарт), Головне архівне управління при Наркомосвіті (Головархів), Центральну раду захисту дітей, Українську комісію щодо обліку й розподілу установ і осіб, що евакуюються (Евакком), керував роботою низки інших державних і громадських організацій, був членом багатьох відповідальних інститутів і комісій.

Авторитет М. Скрипника як урядовця найвищого рангу істотно зріс. Він став членом Президії ВУЦВК, брав активну участь у засіданнях Раднаркому.

У січні 1922 р. його, за відсутності голови уряду Х. Раковського (перебував у відрядженні), на короткий час призначили заступником голови Раднаркому, а ВУЦВК – навіть тимчасово виконуючим обов'язки голови уряду України (зі збереженням на посаді наркома внутрішніх справ). Однак буквально через кілька днів заступником голови РНК став Д.Мануїльський, а за М.Скрипником залишили лише наркомівські прерогативи. У квітні 1922 р. його перемістили на посаду наркома юстиції України. У липні–серпні 1922 р. М. Скрипник знову працював заступником голови РНК, а з січня 1923 р. обійняв посаду Генерального прокурора республіки, перебуваючи весь цей час наркомом юстиції.


4. Ганебні репресії проти Миколи Скрипника

Важливою була роль М. Скрипника у виробленні найважливіших державних документів – конституцій Союзу РСР і Української СРР – він входив до складу союзної і республіканської комісій 18 з підготовки відповідних проектів, брав активну участь у дискусіях щодо принципів взаємовідносин у федеративній державі, прав і обов'язків її окремих суб'єктів. М. Скрипник скеровував процес створення базових документів функціонування тогочасного українського суспільства – цивільного, кримінального, земельного, сімейного кодексів тощо. Щоправда, при цьому відповідно до тогочасних традицій нерідко допускались істотні відходи від наукових засад, їх підміна логікою і практикою «революційної доцільності».

У 20-ті рр. М. Скрипник багато й плідно займається розробкою теорії національного питання, пошуками шляхів оптимального розв'язання української проблеми у процесі будівництва соціалізму. Його авторитет у цій галузі був незаперечним не лише в Україні, але й загалом в Союзі РСР. М. Скрипник був учасником усіх скільки-небудь масштабних публічних дискусій, форумів, на яких обговорювались актуальні питання розвитку багатонаціональної держави, національного відродження і розвою в союзних республіках.

Значний  внесок М. Скрипника у вирішення питань національно-державного й культурного будівництва в Україні: з березня 1927 р. до лютого 1933 р. він очолював народний комісаріат освіти УСРР. Наркомат тоді керував розвитком загальної початкової й середньої освіти, вищої школи, науки, літератури, театру, кіно, музики, образотворчого мистецтва. При наркоматі освіти існували відділи: Головнауки (у віданні були всі науково-дослідні заклади, включаючи УАН); Головполітосвіти, що спрямовував діяльність міських клубів, сільбудів, хат-читалень, бібліотек, а також відповідних навчальних закладів; Головліту, який контролював видавничий процес у республіці. Йому було підпорядковане й Державне видавництво України з Книжковою палатою.

Паралельно з цим М. Скрипник займав пост директора Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), керував Асоціацією істориків, був секретарем фракції УАН, головним редактором Української радянської енциклопедії, завідуючим кафедрою національного питання. І всі свої можливості він намагався  максимально  використовувати для всебічного розвою нації, здійснення політики українізації. Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня кваліфікації з представників корінної національності, істотного розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення  сприятливих  можливостей для активізації національно-культурного життя за межами УСРР. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культурного розвитку всіх національних меншин, що проживали в Україні. Зусиллями М. Скрипника та його оточення УСРР було перетворено на своєрідну лабораторію розв'язання національного питання. Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу поступово входила в непримиренну суперечність із зміцненням тоталітарної системи в СРСР. Та й сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати два начала, які боролися в ньому, – прагнення якнайбільше прислужитися рідному  народу, нації і бажання якнайпослідовніше здійснювати інтернаціональний  курс, що на практиці ототожнювався з перетворенням СРСР з федеративної на унітарну державу, де дедалі більше обмежувались можливості національного розвою. Причетність до українізації почала кваліфікуватися як ворожі соціалізму, радянському ладу дії.

У лютому 1933 р. М. Скрипника увільнили з посади наркома освіти і призначили на посади голови Держплану і заступника голови Ради народних комісарів УСРР.

Останній, 1933 рік в житті М.Скрипника став майже суціль ганебною кампанією проти нього. У його творах невпинно вишукувались «перекручення ленінізму», «націоналістичні помилки», «шкідництво у мовознавсті» та діяльності наркомосу України.

Вістря останніх пленумів ЦК КП(б)У, на яких був присутній М. Скрипник (лютневий і червневий), у більшості своїй були спрямовані проти нього. Щодо нього висували вимогу скласти покаянний документ з визнанням своїх «помилок». Неодноразово це питання виносилось і на засідання  політбюро  ЦК  КП(б)У, на яких розглядались пояснення М. Скрипника, і всі вони визнавались незадовільними. Його прилюдно примушували каятись у різноманітних «гріхах».

7 липня 1933 р. на початку чергового засідання політбюро, де знову стояло питання про документ М. Скрипника, він залишив зал засідань і заподіяв собі смерть у власному кабінеті. Похований у м. Харків.

Ганебною була і посмертна кампанія навколо М. Скрипника на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, в резолюції якого йшлося вже про оформлення «нового націоналістичного ухилу в лавах партії, очолюваного М.О. Скрипником». 27 березня 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову «Про вилучення творів М. Скрипника».

М. Скрипник залишив велику літературну й науково-публіцистичну спадщину, яка вражає не лише велетенською кількістю написаних ним праць (понад 600), а й широтою тематики. Увагу автора привертали проблеми з різних галузей науки й культури – історії, національного питання, теорії і практики державного й партійного будівництва, економіки, права, літератури й мистецтва, інших галузей знань.

Понад 160 творів М. Скрипника увійшли у 1929–31 рр. до зібрання його статей і промов у 5 томах (7 книгах), яке виявилось незавершеним (не побачили світу 3-й том і 2-га частина 4-го тому).

Тільки через три десятиліття, 1962 р. відповідно до постанови президії ЦК Компартії України «Про 90-річчя з дня народження М. Скрипника» постало питання про видання його творів, проте виконання цього завдання розтягнулося ще майже на 30 років. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 р.

28 березня 1990 р. ЦК Компартії України спеціальною постановою визнав, що політичні звинувачення М. Скрипника в так званому націонал-ухильництві ґрунтувалися на сфальсифікованих матеріалах і спотворених уявах про його погляди й діяльність і ухвалив вважати М.Скрипника реабілітованим у партійному відношенні (посмертно).

Нині  інтерес  до  імені  й  діяльності М. Скрипника неухильно зростає. Збільшується кількість публікацій, проводяться наукові зібрання, що ставлять за мету знайти оптимальні оцінки досить непростим, значною мірою суперечливим поглядам і нерідко складним драматичним вчинкам та діям неординарної особистості.

 

 

 

 



Дата создания: 2013-01-01   Получить данную работу даром  

 

Другие работы по теме:
  вернуться назад


Всі реферати, курсові і дипломні роботи на нашому сайті написані на українській мові. Кожну роботу ви можете скачати цілком або переглядати по сторінкам. Для швидкого знаходження роботи на потрібну вам тему скористайтесь пошуком. Ви також можете добавити свої реферати. Всі реферати доступні відвідувачам безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання рефератів в нашу базу. Ми не займаємось написанням чи виправлянням рефератів. Всі реферати добавлені користувачами нашого сайту, ми не несемо відповідальності за вміст рефератів. Всі авторські права на реферати належать їх авторам. Русская версия - Bokov.net.ru
Яндекс.Метрика